неділя, 31 липня 2016 р.

Свобода митця - це талант


Юрій Іллєнко (1936-2010)


Юрій Герасимович Іллєнко (*18 липня 1936, Черкаси — † 15 червня 2010[1]) — український кінооператор («Тіні забутих предків»), кінорежисер («Криниця для спраглих», «Вечір напередодні Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою»), сценарист («Мріяти і жити», «Лісової пісні» та інші).


Дитинство
Народився в 1936 році в Черкасах. Тікаючи від війни в 1941-му, опинився з мамою й двома братами в самому серці Сибіру, селі Філіповці Ординського району на Обі. Молодший брат помер там від виснаження. Повернення на спалену, спустошену, знекровлену Україну в 1944-му було недовгим. У Черкасах не знайшлось достатньо дітлахів і вчителів, щоб відкрити другий клас, довелось вдруге вчитися в першому і то російськомовному. В 1946-му батько, демобілізований з фронту інженер-будівельник, завербувався на найшкідливіше виробництво скловати, але в Москву, щоб дати дітям пристойну освіту. Силікоз чи туберкульоз було гарантовано всій родині, бо вони жили в бараці просто на території заводу «Ізопліт». Що і сталося з мамою — туберкульоз. Юрій закінчив школу на робітничій околиці Москви і вступив у престижний на той час Всесоюзний державний інститут кінематографії на операторський факультет, як і старший брат Вадим.
Творчість в СРСР
В 1960-му зняв дипломну роботу «Прощавайте, голуби» (перший в історії інституту повнометражний фільм) і отримав за ту роботу найвищі нагороди на світових кінофестивалях в Празі і Локарно за найкращу операторську роботу. В 1963 отримав запрошення зі студії Довженка зняти фільм «Тіні забутих предків» режисеру Параджанову . Як відомо, фільм став не лише лауреатом понад сотні міжнародних кінофестивалів, але й актом відродження слави українського духу, збудником української ідеї.
Дебют Юрія Іллєнка у режисурі — «Криниця для спраглих» за сценарієм Івана Драча про винищення українського села, був заборонений постановою ЦК КП України аж на довгих 22 роки. Наступний фільм «Вечір напередодні Івана Купала» — алегорична історія України, було знято з екрану рішенням міністра культури СРСР Романова і покладено на полицю аж на 18 років. Фільм реабілітовано в 1988-му.
В 1967 році дирекція Венеційського кінофестивалю персонально запрошувала Юрія Іллєнка з фільмом «Вечір на Івана Купала» на фестиваль з гарантією головного призу «Золотий Лев» Святого Марка, але міністр культури СРСР Романов стверджував, що такого фільму взагалі не існує. Неймовірними зусиллями режисер добився, щоб фільм послали на міжнародний фестиваль у Прагу, але в день відкриття фестивалю в Прагу увійшли радянські танки для придушення празького повстання.
В 1971 році на XXIV з'їзді комуністичної партії України вустами першого секретаря Львівського обкому КПУ тов. Добрика було заборонено наступний, третій фільм «Білий птах з чорною ознакою», як «найбільш шкідливий фільм, що колись було зроблено в Україні, особливо шкідливий для молоді». У фільмі вперше в історії було виведено як головного героя вояка УПА. Рятуючи себе, Петро Шелест, перший секретар ЦК КПУ, бо саме він дозволив показати фільм з'їздові, посилає «Білого птаха» на Московський міжнародний кінофестиваль. Фільм тріумфально виборює Гран Прі фестивалю, завдяки півгодинній овації шести тисяч глядачів кремлівського палацу з'їздів, де проходив кінофестиваль. За якийсь час П. Шелеста знімають за націоналістичний ухил, а фільм опиняється в опалі на довгі роки, аж до кінця ери Щербицького. «Білого птаха» можна було побачити в Токіо, Монреалі, Нью-Йорку, Парижі, Тегерані, лише не в Україні.
Далі була дворічна еміграція в Югославію, де Юрій Іллєнко зняв фільм «Жівіо заінат», що перекладається як «живу наперекір всьому». Це чорногорське вітання. Коли зустрічаються двоє чорногорців, вони так вітаються: — Како сте? (Як ти?), — Жівіо заінат! (Живу всупереч). Всупереч всьому. Всупереч усім тяжким обставинам: голоду, війні, зрадам, терору, безгрошів'ю, хворобам… тощо… Фільм отримав «Срібну арену» на фестивалі в Пулі. І приз за найкращу чоловічу роль. В Україні на екрани не був допущений. Двічі, з інтервалом в три роки, режисер отримує запрошення і контракти з Голлівуду. Сам Юрій Ілієнко говорив про це так: «Про перший контракт дізнався з „Голосу Америки“, де почув дослівно таке:„КДБ повідомило, що ніде не може знайти Іллєнка, щоб передати йому пропозиції Голівуду, бо він постійно знімає фільми десь в горах“. Сильно реготав. Другий контракт передав мені чорногорський продюсер Чедо Вулевич у порту Бар і провів мене на паром, що йшов в італійський порт Барі. Дав двісті доларів і сказав: з капітаном узгоджено, замовляй кожні 15 хвилин порцію віньяку, і за три години дістанешся Італії. Я зійшов з парому, бо знав, що коли рушу в Голівуд, моїх двох братів у Києві — Вадима і Михайла, теж кінематографістів, рушать туди, куди й Стуса.»
Наступний фільм «Мріяти і жити» за сценарієм Івана Миколайчука і Юрія Іллєнка, було 42 рази зупинено у виробництві на різних стадіях: під час режисерської розробки, в підготовчий період, під час зйомок (18 разів), в монтажному періоді і, звичайно, при процедурі здачі керівним органам. А треба було пройти 12 інстанцій — від худради об'єднання до ЦК КПСС. Для режисера епопея перманентних заборон закінчилась першим інфарктом на худраді студії Довженка. На XXV з'їзді КПУ тов. Щербицький з гордістю доповів делегатам: — «Имею честь доложить делегатам съезда, что с так называемым „поэтическим кино Украины“ наконец покончено». Одним з представників поетичного кіно був і Юрій Іллєнко. Після такої заяви Іллєнко перебирається до Москви і починає на Мосфільмі на експериментальній студії Григорія Чухрая фільм про Катерину Білокур «Очі землі». Новопризначений міністр кіно України Василь Большак вимагає переводу постановки на студію Довженка і через місяць ліквідовує проект на вимогу ЦК КПУ.
В різні роки були заборонені майже всі проекти Іллєнка на стадії сценарію. Серед них було заборонено для постановки трилогію про Київську Русь — «Князь Ігор», «Володимир Красне Сонечко», «Ярослав Мудрий». Заборонено екранізацію «Лісової пісні» Лесі Українки. (Постановка якої бала здійснена двадцять років потому). Заборонено до постановки два сценарії за Шевченком — «Великий льох» і «Варнак». Нарешті секретар ЦК з ідеології Маланчук, відомий українофоб, заборонив перший варіант сценарію про Мазепу зі словами: «Якщо Іллєнко не хоче, щоб з ним трапилось те, що трапилось з Мазепою після Полтави, то хай закопає свій сценарій в себе на городі!» Був заборонений навіть сценарій фільму для дітей, комедії (за жанровими ознаками) про ліквідацію бандитами Запорізької Січі. Всього Юрій Іллєнко написав 42 сценарії, але лише сім з них стали фільмами.
Творчість в незалежній Україні
Юрій Іллєнко створив незалежну кіностудію «Фест-Земля», на якій зняв перший в Україні фільм не на державні кошти. В основу фільму було покладено зеківські оповідання Сергія Параджанова «Лебедине озеро. Зона». Це фільм було запрошено на Канський фестиваль, де він виборює два призи: Приз ФІПРЕССІ — міжнародної федерації кінопреси і Приз «Ескор» — незалежної молодої кінокритики. В українському прокаті фільм не показувався. Пізніше російська телекомпанія ОРТ придбала його з ексклюзивними правами щодо показу і навіки поклала на полицю.
Наступні десять років Юрій Іллєнко був безробітний як кінематографіст. Написав за цей час свій кращий сценарій про друге пришестя Христа «Агн», монографію «Парадигма кіно» — перший в Україні підручник з кінорежисури. Зробив три персональні виставки своїх живописних і графічних творів, зняв проект «Молитва за гетьмана Мазепу», до якого йшов близько третини свого життя. Фільм для показу в Росії заборонив міністр культури РФ Михайло Швидкой. В Україні фільм також було знято з кінопоказів, заборонено для показу по ТВ, не випущено на відео. Не продано за кордон, хоча було багато пропозицій, що перекривали видатки на фільм у десятки разів. Після цього Юрій Іллєнко зробив заяву для преси: «Я йду з кіно, бо з цією бандитською владою не хочу мати справи».
Політична діяльність
На парламентських виборах 2006 та 2007 року Юрій Іллєнко балотувався у народні депутати України, входячи під другим номером у список націоналістичної політичної партії Всеукраїнське об'єднання «Свобода». Під час передвиборчих кампаній Іллєнко 

подорожував Україною, агітуючи виборців за ВО «Свобода» та поширюючи національну ідею.

«Прощайте, голуби» (1960),

«Десь є син» (1962),

«Тіні забутих предків» (1964. Друга премія Міжнародного кінофестивалю «Південний Хрест» в Мар-дель-Плата, Аргентина, 1965; премія ФІПРЕССІ за операторську роботу, колір і зйомочні ефекти; Кубок Міжнародного кінофестивалю у Римі, Італія, 1965; Премія Британської кіноакадемії за кращий зарубіжний фільм 1966; Спеціальна премія за талановитий пошук і новаторство Всесоюзного кінофестивалю у Києві, 1966; Золота медаль за режисуру Міжнародного кінофестивалю у Салоніках, Греція, 1966; Почесний диплом Міжнародного кінофестивалю у Мельбурні, Австралія, 1967),

«Ave, Maria!» (1999).

«Вулиця Ньютона, будинок №1» (Тимофій Сувернєв)
«Мріяти і жити» (Герасим)
«З нудьги»,
«Вечір на Івана Купала»,
«Білий птах з чорною ознакою», виступаючи автором більшості своїх фільмів.
«Криниця для спраглих» (1966. Висока оцінка на МКФ у Сан-Франциско, 1988),
«Вечір на Івана Купала» (1968),
«Білий птах з чорною ознакою» (1971, Золота медаль VII Московського міжнародного кінофестивалю; відбіркова премія «Срібні сирени», МКФ, Соренто, Італія, 1972),
«Наперекір усьому» (1972, у співавт. з югославськими кіномитцями),
«Мріяти і жити» (1973),
«Свято печеної картоплі» (1976),
«Смужка нескошених диких квітів» (1978),
«Лісова пісня. Мавка» (1980),
«Легенда про княгиню Ольгу» (1982. Почесний приз Києва Юрію Іллєнку на ВКФ 1984),
«Солом'яні дзвони» (1987),
«Лебедине озеро. Зона» (1990. Премія ФІПРЕССІ на Міжнародному кінофестивалі в Каннах, Франція, 1990; Премія «Ескор» молодої критики; Приз «За кращу операторську роботу»; приз «Золотий витязь» Міжнародного кінофестивалю Нови Сад, Югославія, 1993; Приз «За кращу операторську роботу» Міжнародного кінофестивалю «Кінотавр», Сочі, Росія, 1991),
«Сергій Параджанов. Партитура Христа до-мажор» (1994. Диплом МКФ «Золотий витязь»),
«Молитва за гетьмана Мазепу» (2002, Приз «Золота рибка», 2002. Польща).


Помер Юрій Іллєнко 15 червня 2010 року у селищі Прохорівка на Черкащині.Він тривалий час хворів на невиліковну хворобу.
Фільми
Зняв кінокартини:
Грав у стрічках:
Брав участь у створенні сценаріїв кінокартин:
Ним написано лібрето балетів «Прометей» (1982), «Ольга» (1990), роман-сценарій «Агасфер. Хроніка другого пришестя Христа» (1994) тощо, монографія «Парадигма кино» (К., 1999).
Як режисер поставив стрічки:
«Криниця для спраглих» (1966. Висока оцінка на МКФ у Сан-Франциско, 1988),

«Вечір на Івана Купала» (1968),

«Білий птах з чорною ознакою» (1971, Золота медаль VII Московського міжнародного кінофестивалю; відбіркова премія «Срібні сирени», МКФ, Соренто, Італія, 1972),

«Наперекір усьому» (1972, у співавт. з югославськими кіномитцями),

«Мріяти і жити» (1973),

«Свято печеної картоплі» (1976),
«Смужка нескошених диких квітів» (1978),
«Лісова пісня. Мавка» (1980),
«Легенда про княгиню Ольгу» (1982. Почесний приз Києва Юрію Іллєнку на ВКФ 1984),
«Солом'яні дзвони» (1987),
«Лебедине озеро. Зона» (1990. Премія ФІПРЕССІ на Міжнародному кінофестивалі в Каннах, Франція, 1990; Премія «Ескор» молодої критики; Приз «За кращу операторську роботу»; приз «Золотий витязь» Міжнародного кінофестивалю Нови Сад, Югославія, 1993; Приз «За кращу операторську роботу» Міжнародного кінофестивалю «Кінотавр», Сочі, Росія, 1991),
«Сергій Параджанов. Партитура Христа до-мажор» (1994. Диплом МКФ «Золотий витязь»),
«Молитва за гетьмана Мазепу» (2002, Приз «Золота рибка», 2002. Польща).
Дізнатися більше про митця можна ТУТ
Вівідати віртуальну виставку  "Був відданий кіно майже півстоліття" можна ТУТ

Немає коментарів:

Дописати коментар