Цю людину добре пам'ятають у селі. Його доля тісно пов'язана з історією села та країни. Він народився 25 лютого 1908 року у селі Пришиб Кременчуцького повіту у сім'ї бідняків. Закінчив місцеву школу. Замолоду виявляв неабиякі організаторські та ораторські здібності.
17-річним заснував та очолив осередок місцевої молоді, активний організатор першого у селі колгоспу ім. КІМу, який очолив у 1930 році.
З 1931 року розпочалась його служба у лавах Червоної Армії. Пройшов шлях від курсанта полковової школи, політрука батареї, інструктора політвідділу до комісара батальйону та коменданта ряду міст.
В роки рядянсько-німецької війни отримав тяжке поранення. Після лікування у госпіталі його направили на Далекий Схід. Перебуваючи на посаді коменданта залізничної станції, він займався переправленням військ на Західний фронт. Згодом він сам опинився у складі 887-го полку Першого Українського фронту. Брав безпосереню участь у визволенні Львова, Морави, Праги... Нагороджений орденами Червоної Зірки і Вітчизняної війни ІІ ступеню, а також багатьма медалями.
Демобілізувавшись у 1946 році працював головою правління місцевого колгоспу, забезпечуючи у господарстві воєнний порядок та дисципліну. Односельці відзначають, що Семен Іванович сам не крав і не дозволяв красти іншим. Любив чистоту і зразковий порядок, був вимогливий, але до людей працьовитих, добросовісних, порядних ставився з повагою. Тож і сам користувався неабияким авторитетом. З дружиною Оксаною Никифорівною виховув сина Валерія.
З 1954 року перебував на пенсії за станом здоров'я. Куля у хребті нагадувала болем про себе, тож ходити Семен Іванович міг лише спираючись на ціпок. Та сидіти склавши руки він не міг, був надзвичайно енергійним. Брав активну участь у будь-яких справах та заходах. Жодна подія в селі не обходилась без його особистої участі та ініціативи.
Жертвуючи власним зоров'ям, витрачаючи власні кошти, оббиаючи пороги в установах, організаціях, військових частинах, фронтовик завжи досягав поставленої мети.
Невибагливий у побуті, він всі свої особисті заощадження спрямовув на громадські потреби. За його особистого сприяння у селі було збудовано приміщення амбулаторії, яка продовжує працювати й нині. За його ініціативою та активною участю у селі з'явились чи не найперші у районі раідовузол і лазня. Зараз ці будівлі у селі мають інше призначення, проте продовжують приносити користь громаді.
Особливою увагою та турботою С.І. Дмитрієв оточив кожного ветерана війни у селі, започаткував традиції, що живуть у селі донині. Запалення вогню біля Братської могили, "Солдатська каша", подарунки ветеранам зроблені руками учнів місцевої школи, організація перепоховання загиблих воїнів з місць, відведених під промислові об'єкти, зустрічі з молоддю села, поїздки з делегаціями на батьківщину захисників села, до місць поховань односельців в роки Другої світової. Всього не перелічиш.
Його неспокій, готовність до самопожертви, енергійність стали прикладом для вдячних односельців і надовго залишились у їх пам'яті.
Немає коментарів:
Дописати коментар